Все далі відходять грізні і важкі роки Великої Вітчизняної війни, але не згасає пам’ять про тих, хто віддав своє життя й захистив рідну землю від ворогів. Пам’ять про війну живе у бронзових і кам’яних монументах, у музейних експозиціях і експонатах, але перш за все вона має жити в серцях людей. І дуже важко навчити любити живих, якщо не вмієш берегти пам’ять про полеглих. Ми готуємося відзначати 70 - річчя Великої Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Вона наповнена радістю і сльозами гіркоти від втрат. Війна поглинула у своєму полум’ї мільйони людських доль, принесла нашому народові величезні муки і біль, які і сьогодні гостро і тужливо тривожать народну пам’ять. Пам’ять дає матеріал для порівнянь, аналізу, роздумів, для тієї роботи розуму і серця, завдяки якій народжується зрілий світогляд, усвідомлена любов і патріотизм до рідної землі, палкі вболівання за збереження краси і слави попередніх поколінь. Тому вивчення і осмислення в процесі маршрутних досліджень історичних фактів періоду війни 1941-1945 років сприяє формуванню в учнівської молоді громадянської зрілості і активної життєвої позиції. Мета маршруту – вшанування подвигу славних воїнів-визволителів нашої Батьківщини і тих, хто загинув за її визволення, відвідування місць поховання героїв Великої Вітчизняної війни на Цюрупинщині, зустрічі з ветеранами війни, очевидцями грізних воєнних подій, зібрання матеріалів для шкільного музею. У Цюрупинському районі в кожному селі стоять пам’ятники з викарбуваними на них іменами загиблих героїв війни. Ми низько схиляємо голови перед світлою пам’яттю тих, то віддав за нас своє життя, увійшовши у безсмертя, і вивчаємо їх величний подвиг. Для вивчення і дослідження подій Великої Вітчизняної війни на території Цюрупинщини ми розробили пішохідний маршрут.
Довідкові дані про район експедиції Час проведення експедиції: вересень 2013 року Туристсько-краєзнавчий маршрут з активним способом пересування проводиться на території Цюрупинського району Херсонської області.
Протяжність маршруту: 31 км Тривалість експедиції: 1 день. Спосіб пересування: піший.
Нитка маршруту с.Великі Копані - станція Раденськ - с.Раденськ – станція Експрес - автомобільний міст- памятний знак оборони у1943 році – братська могила - Ліві Саги - селище Цюрупинське - Пойма - станція –Цюрупинськ- с.Великі Копані.
Робоча карта району туристсько-краєзнавчої експедиції “Шляхами Великої Вітчизняної війни”
Дата утворення Цюрупинського району: 1923 рік. Площа:1,8 тис. кв. км 6,3 % від території області Відстань від м.Цюрупинськ до м.Херсона залізницею 12 км, автошляхом 9 км. Географічні дані: район розташовано у південно-західній частині Херсонської області По території району протікають 3 річки: Дніпро, Конка, Чайка. Кордони Цюрупинського району: межує з Бериславським, Каховським, Чаплинським, Каланчацьким, Скадовським, Білозерським районами. Адміністративно-територіальні одиниці: Міст районного значення – 1 (Цюрупинськ); селищ міського типу – 2 (Брилівка, Н.Маячка); сільських населених пунктів – 31 (найбільше село Цюрупинського району – Великі Копані); кількість місцевих рад – 15. Чисельність населення Цюрупинського району 72910 осіб . Район розташований у зоні найбільшої у Європі піщаної арени, прозваної «українськими Каракумами». Тут знаходиться друга за розмірами в Європі пустеля — Олешківські піски. Завдяки перетворюючій роботі кількох поколінь тут з'явилися мальовничі ліси, які докорінно облагородили природу Нижнього Дніпра. Значну роботу тут ведуть науковці Нижньодніпровської науково-дослідної станції по залісненню пісків та виноградарства. Починати цей маршрут з рідного села, рідного району для нас дуже символічно. Воювали за рідну землю наші діди і прадіди. Чимало колишніх фронтовиків після війни прийшли працювати до Великокопанівської школи. Повсякчас приділяємо увагу ветеранам-односельцям. Їхні героїчні подвиги, честь і мужність увічнено в нашому шкільному музеї. Село цікаве своєю історією, пам’ятними місцями, історичними спорудами, експозиціями краєзнавчого музею. Дослідження по даному маршруту стосується патріотичного виховання молоді. Новизна його в тому, що ми пропонуємо більш ґрунтовно вивчати історію свого краю і виховувати на прикладах життя людей, про яких ще не написані сторінки історії, але їх життя може бути прикладом для кожної молодої людини – громадянина і патріота. Пам’ять кличе йти стежками історії нашого краю. Йти щоб побачити й відчути, що герої дійсно поруч, що життя людей нашого краю тісно пов’язане з історією всієї країни, що героїзм, патріотизм – явища конкретні й властиві кожній людині. Треба тільки побачити. Село Великі Копані - незвичне. Завдяки працьовитим людям серед пустелі з’явилася розкішна квітка. Засноване воно в кінці ХVІІІ століття. Завдяки своєму вдалому розташуванню село завжди було багатим та квітучим у Дніпровському повіті. У березні 1923р. Великі Копані стали центром сільської ради Олешківського району. Село жило і розвивалося. 14 вересня 1941 р. незабутній день для копанців … «Німецькі загарбники увірвалися в село. На околиці грімило, розривалися снаряди , чулась стрілянина. Селяни поховалися в будинках . Першим в’їхав у село спецпідрозділ караючого загону, - розповідає Давидова Алла Давидівна . Вони встановили «новий порядок» - почалися розправи над мирними жителями, арешти, щодня вивішувалися повні погроз накази німецької комендатури». З болем у серці через усе своє життя Савченко Віра Іванівна згадує цю трагедію свого життя: «Теплого недільного дня зібрався гурт дівчат . Подруги співали , сміялись . Раптом високо в небі загули німецькі літаки . Посипались бомби . Німець мав бомбити залізницю. Дівчата кинулись бігти і заховались у погріб Якова Костіна ,там були і члени його родини. Сюди і влучила німецька бомба. А в колисці в хаті кричало немовля, з переляку мама не захопила дівчинку з собою». Мама загинула. Виховував Яків свого сина Івана та доньку з доброю жінкою , яка стала їм матір’ю. Син Іван Іванович Костін працював у школі вчителем трудового навчання , Віра трудилася в радгоспі. Здавалося, що все як у всіх . А серце часом заболить, чому так сталося, що вона не знає своєї найріднішої, тої, яка дала їй життя. 400 жителів Великих Копанів пішли на фронт. Ті, хто не встиг евакуюватися, доклали всіх зусиль, щоб встигнути зібрати врожай до наближення лінії фронту. Окупанти розграбували колгоспне добро, відбирали у населення худобу, хліб і продукти харчування. 69 хлопців і дівчат села насильно відправили до гітлерівської Німеччини. Але село воювало. В окрузі діяв партизанський осередок, центром якого було село Великі Копані. Керував осередком голова Цюрупинської ради Погребняк А.А.- наш односелець. Явочною квартирою був дім Щетини З.Ф. Зв’язківцями були діти Щетини З.Ф. - Ганна та Соня, Бондаренко П.І., Гречана Ф. 15 лютого 1942 року всіх підпільників було розстріляно у Цюрупинському лісі. На місці, де стола хата З.Ф. Щетини, стоїть обеліск.
Стоїть обеліск , і на нім імена , Які вкарбувала священна війна. Гітлерівці розстріляли 150 односельчан, 300 похоронок отримали матері, кохані, сестри. Таке випробування прийшлося і на долю Івленко Євдокії Григорівни. На початок війни їй було 22 роки, провела чоловіка на війну. Війна тільки набирала оберти, й сімейним життям насолодитися не судилося, лише кроткі зустрічі між переходами військ в районі Цюрупинської Пойми Красноперекопська подарували жінці щастя материнства. Так і не судилося маленькій Раїсі побачити батька, бо за два місяця до її народження, у квітні 1944 року Івленко Іван Макарович загинув у районі с. Макарівка. (фото№3) І ось вже 70- річчя визволення Херсонщини від загарбників, а їй 96 років. І можна сказати з гордістю, що ця жінка - героїня , бо стійкість її духу неможливо зламати нічим. Ніхто не обділений її увагою: ні діти, ні семеро онуків, ні 12 правнуків, ні 3 праправнуки. Наші оносельці завжди вдячні тим, хто загинув на фронтах Великої Вітчизняної війни. Вічна слава їм! А земний уклін тим, хто залишився в живих! Людина–епоха - так називали гвардії лейтенанта медслужби Великого Василя Григоровича. (фото№4) Разом з артилеристами 135-го окремого зенітного дивізиону РГК він захищав Мурманськ, потім Брянський фронт, будучи командиром санітарного взводу. Сьогодні вже його не має з нами, але пам’ять живе в наших серцях. Лікарні нашого села присвоєно ім’я Великого Василя Григоровича. Кузнєцов Василь Леотійович – людина, що свою вірність і любов до Батьківщини довела не тільки на фронтах, а й у післявоєнний період, займаючисть вихованням дітей, готуючи надійну опору нашій Батьківщині. Шляхи його бойових дій якраз і пролягали через наш степовий край, тому що 49 гвардійська дивізія славно пройшла і визволяла наш рідний край - Херсонщину. Він був розвідником. ”За відвагу», “ За бойові заслуги “ – медалі , подяки, а головне – “Орден Слави”. Але не дожив він, щоб відзначити “ зі сльозами на очах” 70- річчя визволення нашого села, району, області. Вічна йому память! Не тільки чоловіки воювали на війні. Слава медичним сестрам, що на полі бою рятували життя солдатам і повернулися з війни нагороджені медалями “За мужність в боях”.Це Гуляєва К.Ф., Калнауз Г.П., Янчукова М.Л.(фото №5,№6) Жахливою картиною залишився табір військовополонених. На площі, де сьогодні парк відпочинку нашого села, гітлерівські нелюди розмістили табір для полонених, обнесений колючим дротом. Була зима, полонені знаходилися просто неба: майже босі, поранені, напівроздягнені, хворі, голодні. А про в’язнів Маутхаузена розповіли нам при теплій зустрічі вчитель – пенсіонер Черкашина Віра Петрівна та заслужений вчитель Української РСР Лобода Марія Дмитрівна.(фото №7) Про мученицьку загибель Дмитра Михайловича Карбишева у концтаборі Маутхаузені розповідав у 1972 році учням нашої школи колишній в'язень цього табору, один з активних учасників підпілля, полковник М.О. Шамшеєв. (Фото № 8, 9) «У другій половині дня 17 лютого 1945 року в Маутхаузен прибув транспорт ув'язнених. У цей же день їх вишикували на площі і оголосили: «Хто не може працювати за станом здоров'я, вийти зі строю». Вийшли 450 осіб. Потім комендант табору Цірайс і його заступник Бахмайєр оголосили, що їм буде надана медична допомога. У сильний мороз і заметіль їх роздягли догола і протягом всієї ночі знищували шляхом заморожування. Кілька разів їх обливали холодною і гарячою водою, а тих, хто не вмирав, виганяли надвір і добивали залізними прутами. Серед закатованих був генерал-лейтенант Карбишев Дмитро Михайлович. Безпосередніми виконавцями цієї звірячої розправи були головорізи з охорони CC ». З перших днів пішли на війну й дійшли до Берліну: Калашніков Т.Д., Буганов І.І., Терещенко Л.А., який був поруч з Рейхстагом, за що нагогоджений Орденом Вітчизняної війни та низкою медалей. А Мерзликін Гаврило Михайлович після війни в нашому селі керував радгоспом та винзаводом імені В. Фрунзе, був учасником Параду Перемоги у Москві на честь перемоги над фашистською Німеччиною у Великій Вітчизняній війні, який відбувся 24 червня 1945 на Червоній площі. З кожним роком кількість людей, які пройшли через горнило Великої Вітчизняної війни, стає все менше і менше, і ми, сучасне покоління, збираємо їхні спогади і бережно зберігаємо їх у шкільному музеї для майбутніх поколінь. Одвічним символом Великої Вітчизняної війни, який нагадуватиме усім прийдешнім поколінням про героїзм наших солдатів та офіцерів, є братські могили та пам’ятні обеліски. Скільки їх, воїнів – визволителів, полягло на Цюрупинщині, Херсонщині, у битві за рідну землю? Багато часу треба, аби знайти й побувати біля кожного поховання. Але той, хто подолає цей шлях, вартий глибокої поваги . І нам, учням Великокопанівської школи, особливе захоплення викликає той факт, що ми разом з керівником гуртка «Українознавства» здійнюємо цю важливу місію. Після зустрічей з минулим людей та подіями нашого села, ми продовжили свій маршрут героїчними стежинами нашої Цюрупинщини. Дорога до станції Раденськ.(фото №10№11) Йдемо дорогою біля залізниці: ліс, пролісок, піски. Деякі з них ще ховають ”смерть війни ” (артилерійські снаряди, міни, бомби). Далі нитка експедиційного маршруту проходить до станції Раденськ.(фото№12) Від станції прямуємо вулицями до центра села. Географічні дані села Раденськ: географічні координати 46°33′00″ пн. ш. 32°55′23″ сх. д. Середня висота над рівнем моря 11 м. В центрі с. Раденськ (фото№13) відвідали обеліск, на якому викарбувані прізвища полеглих в роки Великої Вітчизняної війни. У Великій Вітчизняній війні брало участь 476 раденців. З них 230 нагороджені орденами та медалями СРСР за бойові заслуги в боях, 230 чоловік з фронту не повернулись. Відкрито памятник, до якого щовесни на свято Перемоги раденці покладають вінки, як знак вдячності та памяті. Імена загиблих воїнів – односельців закарбовані в камені, щоденно промовляючи кожному з нас “Ніщо не забуто , ніхто не забутий”. Вшанувавши пам'ять, ми повертаємося знову до станції Раденськ. Продовжуючи шлях вздовж залізничної колії в напрямку до м. Херсон. Попереду видніються будинки. Це дачі залізничників. Називаються вони “Експрес”.(фото№, 14,15) Ця місцевість була у роки війни тил нашої оборони. Так говорять місцеві жителі. Ще ривок і – автомобільний міст. Мелітопілька траса.(фото №16, 17) Колись тут проходив із учнями Кузнєцов Василь Леонтійович, вчитель військової підготовки нашої школи. Це були його рідні місця, тут він воював розвідником славної 49-ї гвардійської дивізії. І перед нами пропливає картина з минулого… …Зима 1943 року. За селом Саги, серед кучугур, вишикувались дві шеренги новобранців з Раденська, Цюрупинська, Великих Копанів. Вишукувались ті, хто через декілька хвилин стануть солдатами згодом, прославленої 49- ї Херсонської дивізії. Рівняйсь! Струнко! – подав команду бравий , затянутий ременями капітан. – Да, “ матеріал сируватий .”Ну, нічого –“підсушимо”. Побуваєте в кілької боях, понюхаєте пороху, побачите живого фріца , який цілиться в тебе з автомата, - швидко справжніми солдатами станете. Тепер – увага! Моє прізвище Стрельников . Я - командир розвідників. Мені потрібні сильні, мужні, безстрашні хлопці. Попереджаю відразу - навантаження буде велике. Ваші земляки будуть сидіти в теплих хатах чи окопах, а ми повинні бути очима і вухами комполка Тюріна. Першим вийшов дружок Василя, Микола Кульман. А за ним і сам Вася. Йому йшов вісімнадцятий рік. Тяжкий, небезпечний бойовий шлях пройшов цей хлопець із села Великі Копані… І кожен із нас протягом декількох хвилин після таких картин минулого йшов мовчки. У голові лунало одне запитання “Чи я б так зміг?”. Піднімаємося вгору на дорогу. Йдемо ліворуч. Тут був відкритий пам’ятний знак тих буремних років.(фото№18) Продовжуємо свій маршрут. Пролітають машини по трасі, і водії , і пасажири бачать великий пам’ятник – це могила воїнів, які загинули визволяючи рідний Олешківський край. Форма якого нагадує козацький курган з великим барельєфом, які показують митті війни, мить життя та смерті . І прізвища, і прізвища …(фото №19,20) Мовби показують, що зійшлися у смертельному бою представники славних народів своєї Батьківщини із ворогом . Вшанувавши пам'ять, йдемо далі. Попереду ясніють хатинки Лівих Сагів. Вчитель розповідає про важкі бої, особливо танкові, які відбувалися в цій місцевості. Горіли не лише фашистські танки, а й наші. Пряме влучення в танк – полум’я, стогін, смерть. Так розповідає місцева жителька, яка показала могилу наших танкістів.(фото № 21) Саме так загинули ці танкісти. Їх витягли з обгорілого бойової машини і поховали. Не заростає стежина до славних воїнів – визволителів. Простенька могила – а пам'ять вічна. А при вході на кладовище - могила військового моряка. (фото № 22). «Гнали німці селом наших військовополонених, - розповідає далі жителька села, - що на це було тяжко і боляче дивитись. Жінки кидали хліб замученим, пораненим солдатам, морякам. Фашисту не сподобалось - і черга з автомата. Моряк впав, стікаючи кров’ю. Кілька днів його жителі лікували. Не вижив… Тепер на радуниці, на День Перемоги, люди завжди прибирають могилку моряка та танкістів і вшановують пам’ять». Ми також вшанували пам'ять полеглих солдат. (фото №23)І кожен з нас подумав, що це сини матерів, яких, напевно, довго чекали додому з надією, що повернуться або дізнаються де спочивають вони. Прямуємо дорогою на Аметист(фото №24), а потім на Пойму.( фото №25) Проходимо місце, де був концтабір наших воїнів. Повинен бути знак, але ми його не знайшли. Шукаючи його, ми ніби відчули стогін та прокльони наших військовополонених загарбникам, які принесли смерть, розруху, голод, холод, горе у кожну домівку нашої Батьківщини. Плацдарм на Поймі німці підготували до оборони з усією ретельністю. Всі спроби взяти укріплення атаками не давали результату, наші війська зазнавали великих втрат. Після багатьох розвідок боєм і посилення атакуючих технікою і артилерією наші війська 16 грудня 1943 року силами гвардійських 2- го механізованого і 13- го стрілецького корпусів почали вирішальний штурм укріплень плацдарму. Бої були запеклими і кровопролитними. 20 грудня плацдарм на Поймі ліквідовано. У боях на Поймі втрати склали 3500чоловік. Їх ховали у Братських могилах до березня 1944 року. Прізвища майже 1300 воїнів встановити не було можливості, так і залишилися Невідоми солдатами Великої Вітчизняної війни. Пам'ять… Ми знаходимо її в старих жовтих фотокартках, із давніх речей фронтовиків, які не дозволяють згаснути спогадам про ті страшні дні. Жахіття війни відбилися не тільки на передовій, де клали свої голови сини України, а й у вікнах старенької батьківської хати. Надривалося серце сивих матерів без своїх синів. Єдиною розрадою були писані в окопах листи від рідних солдатів. Молоді голубки-жінки залишалися вдовами назавжди. Кожному з воїнів хотілося вижити, хотілось повернутись додому. Ніколи не забудемо тих, хто пролив свою кров за нашу Батьківщину. Воїнам-переможцям, які дали нам можливість жити в мирний час під блакитним небом України, ми сказали «Слава»!, «З Днем Перемоги» перш ніж повернутися додому.
ДОДАТОК
На місці, де стола хата З.Ф. Щетини, стоїть обеліск.
Місто Цюрупинськ.
Великий Василь Григорович
Гуляєва К. Ф. Зі своїми бойовими подругами.
В цьому будинку проживала К.Ф. Гуляєва.
Зустріч з вчителем – пенсіонером Черкашиною Вірою Петрівною та Заслуженим вчителем Української РСР Лободою Марією Дмитрівною.
Шамшеєв М.А. на виховному заході нашої школи у 1971 р.
Будинок , де проживав М.О. Шамшеєв - в’язень табору Маутхаузен.
.
Початок нашої зустрічі з минулим наших дідів та прадідів.
Далі нитка експедиційного маршруту проходить до станції Раденськ.
Станція Раденськ.
Памятник, до якого щовесни на свято Перемоги раденці покладають вінки, як знак вдячності та памяті.
Це дачі залізничників. Називаються вони “Експрес”
(фото №15)
Автомобільний міст.
Пам’ятний знак тих буремних років.
Це рубіж оборони. це могила воїнів, які загинули визволяючи рідний Олешківський край. Форма якого нагадує козацький курган з великим барельєфом, які показують митті війни, мить життя та смерті . І прізвища, і прізвища
Рыбалка в Украине
